“Ми є сферою обслуговування освітян”: як змінилася робота ІППО під час війни та чим вони відрізняються від ЦПР
У день підриву росіянами дамби на Каховському водосховищі (6 червня) фахівці Інституту післядипломної освіти Університету Грінченка швидко організували вебінар для вчителів про природні небезпеки, зокрема, потопи. Останній рік інститут практикує виїзні тренінги та семінари, тобто не вчителі ходять в ІПО на курси, а лектори приїжджають до школи, підлаштовуючись під запити та час освітян.
Івано-Франківський обласний ІППО з початку повномасштабного вторгнення консультує директорів шкіл, а для вчителів ще раніше розробив спеціальну онлайн-систему реєстрації на курси підвищення кваліфікації, у якій можна обрати зручний час, очний чи дистанційний формат та навчальні модулі.
Тож деякі інститути післядипломної освіти сьогодні оперативно реагують на запити освітян, намагаються створити комфортні умови для підвищення кваліфікації, а також проводять чимало тренінгів із психологічної підтримки.
“Нова українська школа” розпитала про нові формати роботи Михайла Войцехівського, директора Інституту післядипломної освіти Київського університету імені Бориса Грінченка, та Романа Зуб’яка, ректора Івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти.
У новому матеріалі читайте:
- які нові завдання з’явилися в інститутів післядипломної освіти після 24 лютого 2022 року;
- чому лектори йдуть до школи, а не навпаки;
- чим відрізняється ІППО від центрів професійного розвитку;
- як боротися із неліцензованими клонами інститутів;
- яка місія ІППО в сучасній системі освіти.
ЯК ВІЙНА ВПЛИНУЛА НА РОБОТУ ІНСТИТУТІВ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ
Михайло Войцехівський під час зустрічі гортає Facebook-сторінку очолюваного ним ІПО й показує, які напрями роботи зараз у пріоритеті.
- Це арттерапія в дошкільних закладах,
- виїзні психологічні тренінги зі шкільними колективами,
- онлайн-вебінари на актуальні проблеми, як-от природні небезпеки, хімічні та радіаційні загрози.
Усі теми, які з’являються в нашому житті через війну, опрацьовують фахівці інституту та допомагають опанувати їх вчителям. “Якщо ми не будемо реагувати на запити та потреби вчителя, то навіщо тоді працювати? Інститути післядипломної освіти зараз не мають бути на позиції начальника. От наші начальники – це 30 тисяч освітян Києва (із 38 тисяч загальної кількості), які приходять щороку до нас на навчання”, – додає директор київського ІПО.
Його колега з Івано-Франківська Роман Зуб’як погоджується, що нині інститути мають оперативно реагувати на ті виклики, з якими зустрічаються освітяни у своїй роботі, і яких раніше не було. Зараз в ІППО Івано-Франківська багато уваги акцентують на співпраці із закладами освіти та на підтримці директорів. Чимало зусиль доклали якраз для допомоги керівникам закладів освіти на початку повномасштабного вторгнення.
Адже в кінці минулого навчального року з’явилося чимало нових викликів:
- як завершити навчання;
- як відправити вчителів у відпустки, зокрема тих, хто за кордоном;
- як працювати з психологічними травмами учнів та освітян.
З березня до серпня 2022 року в Івано-Франківському інституті проводили семінари-консультації для директорів шкіл. До них залучали працівників ДСНС, військових, фахівців управління освіти. Щоразу на семінари приєднувалися по 500–600 директорів. Загалом за час повномасштабної війни в інституті провели 64 семінари, хоча загальна практика – один на місяць.
“Коли почалася повномасштабна війна, виникла потреба підтримати вчителя психологічно, тож ми підготували відповідну програму підвищення кваліфікації на базі закладу освіти. Я особисто проводжу тренінг щодо збереження та відновлення внутрішнього ресурсу педагога в умовах війни, – розповідає про напрями роботи Михайло Войцехівський.
Щомісяця ми пропонуємо перелік очних заходів на базі закладу освіти. Тобто ми приїздимо до школи, проводимо тренінги та надаємо учасникам електронні сертифікати. Якщо заклад освіти звертається із запитом про тренінги з української мови, ми їх організуємо, знайдемо лекторів, які теж приїдуть до школи.
Тобто зараз ми йдемо до вчителя, а не він до нас, бо ми є сферою обслуговування освітян”.
Тож інститутам довелося стати гнучкішими. Роман Зуб’як розповідає, що перейти на інші формати допоміг програмний комплекс управління підприємством “VisualService”, який автоматизує процес організації підвищення кваліфікації (комплекс розробляла ІТ-компанія на основі технічного завдання від інституту).
Система працює вже три роки та має чотири базові модулі:
- внутрішнє управління процесом організації курсів;
- онлайн-платформа “Підвищення кваліфікації педагогічних працівників” (дає можливість персональної реєстрації на курси з можливістю вибору змісту, форм та термінів навчання);
- сертифікація слухачів (система генерує персональні електронні сертифікати слухачів та завантажує їх у кабінети закладів освіти);
- білінгова система (автоматизована система обліку наданих послуг, що розроблена для організації та проведення курсів за кошти державної субвенції).
За словами Романа Зуб’яка, така система дала змогу працювати безупинно навіть після початку повномасштабної війни.
- Крім цього, освітні програми інституту призначені на проходження слухачем 150 годин курсу (повний курс навчання) за 5 років;
- щорічно інститут пропонує 30-годинний курс для кожної категорії;
- слухач може вибрати увесь курс або його частини;
- нині розроблено 14 базових модулів та 169 методичних модулів.
“Мобільність у такій системі полягає в тому, що нам легко змінити частину варіанту (пазл) на інший зміст, який необхідно додати відповідно до нової освітньої політики або інших обставин. Вчитель має вибір, і коли в нас виникли питання про створення нових модулів, наприклад, психологічних, ми їх розробили та замінили в системі, – розповідає Роман Зуб’як.
Але це не створює проблему в організації курсів, оскільки програмний комплекс дає змогу в короткий термін змінити форму навчання, для цього треба тільки змінити графік курсів і розклад, тому що тривалість курсів різна. Наприклад, 2022 рік ми починали очно, на початку березня за три дні віддалено від робочих місць перевели систему на дистанційну. За перше півріччя повністю виконали план і не втратили жодної групи”.
У ЧОМУ РІЗНИЦЯ МІЖ ІППО ТА ЦПР
Якщо порівнювати центри професійного розвитку педагогів з інститутами післядипломної освіти, вони мають різні функції та завдання. ЦПР створювалися на заміну методкабінетам в управліннях освіти й мали стати передусім консультантами та помічниками для вчителів.
Відповідно до положення про центри їхні основні завдання:
- поширення інформації щодо професійного розвитку;
- координація діяльності професійних спільнот;
- оприлюднення бази даних програм підвищення кваліфікації педагогічних працівників;
- психологічна підтримка;
- консультування.
Для прикладу кілька завдань київського ІПО:
- щорічне підвищення кваліфікації;
- аналітична діяльність для виявлення освітніх тенденцій, запитів та потреб;
- психологічний супровід;
- підготовка методичних рекомендацій;
- експертна оцінка освітніх програм, проєктів, підручників;
- розробка методичного інструментарію для моніторингу освітніх втрат;
- індивідуальні консультації педагогів, батьків та учнів тощо.
“Основне завдання ЦПР – сприяння професійному розвитку, а інститути виконують інше завдання. Вони формують і розвивають професійні навички, – пояснює Роман Зуб’як, – та і спрямовані на розвиток професійних компетентностей вчителів. А центри мали б вивчати запити вчителів та шукати цікаві форми удосконалення їхньої майстерності.
Але на Франківщині, приміром, створені тільки 12 центрів професійного розвитку, з яких 5 можна вважати повноцінними за кадровим складом та за виконанням базових функцій. Здебільшого в створених центрах є одна-дві людини, тобто завідувач центру та консультант чи психолог, які часто виконують ті ж функції, які були в методкабінетів”.
На думку Романа Зуб’яка, ключові рішення про створення, кількісний склад і функціонування ЦПР ухвалюють засновники, тобто територіальні громади. На жаль, часто на місцях віддають перевагу фінансуванню соціальних проєктів, а розвиток ЦПР залишається поза увагою керівників ОТГ.
Про цю проблему також розповідала “Новій українській школі” Світлана Побережник, консультантка ЦПРПП Баранівської міської ради на Житомирщині. Центри створюються органами місцевого самоврядування, тому їхнє фінансування залежить від ставлення керівництва до освітян. Бувають випадки, коли центри, які змогли добре налагодити свою діяльність, закривав засновник, вважаючи, що їхнє фінансування зараз не на часі.
“На відміну від ЦПР, інститути післядипломної освіти мають чітко визначені повноваження та напрями діяльності, зокрема, науково-методичний супровід та підвищення кваліфікації. Інститути реалізують державну політику, працюють незалежно, і ніхто не втручається в нашу діяльність, принаймні в нас в області”, – веде далі Роман Зуб’як.
Інститути післядипломної освіти – це частина системи освіти дорослих. І завдання ІППО – мотивувати та пропонувати освітянам, умовно кажучи, шведський стіл. Наприклад, програма підвищення кваліфікації в київському ІПО має 400 різних модулів. Їх можна обрати незалежно від часу, місця перебування та скомпонувати під потреби вчителя.
“Наше завдання, як державної інституції, забезпечити якість, а право вчителя – вибрати. Ми маємо організувати семінари для вчителів, олімпіади, конкурси, турніри для учнів, проводити підготовку вчителів до НУШ, займатися аналітикою, тобто ми вчителя супроводжуємо й надаємо підтримку упродовж усього року. До того ж інститути післядипломної освіти мають контроль якості з боку держави”, – додає Михайло Войцехівський.
НА ЯКІ ЗАКОНОДАВЧІ ЗМІНИ ЧЕКАЮТЬ ІНСТИТУТИ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ
Якість наданих послуг керівники київського та івано-франківського інститутів вважають основною перевагою ІПО. Особливо в порівнянні з недобросовісними суб’єктами підвищення кваліфікації.
Часто їхні назви та сайти дуже подібні до тих, що мають державні інститути післядипломної освіти – відрізнятися може кілька літер. Такі структури заманюють вчителів на платні курси та пропонують сертифікати в дуже стислі терміни, буквально за пів години. Навіть не треба проходити ніякого навчання. На думку Романа Зуб’яка, це породжує зловживання у сфері підвищення кваліфікації й аж ніяк не сприяє розвитку вчителів.
Натомість курси підвищення кваліфікації в ІППО безплатні, бо інститути отримують ці кошти з обласних чи міських бюджетів, зокрема, київський.
Однак зараз ніхто не контролює діяльність суб’єктів підвищення кваліфікації. Роман Зуб’як пригадує, що разом із колегами раніше пропонували створити на сайті МОН так званий золотий список ліцензованих та надійних суб’єктів підвищення кваліфікації. Вчителі та школи могли б обирати серед них. Однак цього списку досі немає.
Аби розв’язати цю проблему, треба вносити зміни до постанови № 800, прийнятної у 2019 році. Постанова передбачає, що займатися підвищенням кваліфікації може наукова установа, юридична чи фізична особа, зокрема, фізична особа-підприємець, заклад вищої освіти та громадські організації. У вчителів мав з’явитися вибір, де саме вони хочуть проходити навчальні курси.
“Та це стало величезним викликом для освітньої системи. Ми, інститути, маємо ліцензії, проходимо серйозну перевірку, щоби таку послугу надавати. Водночас будь-хто без будь-якого добору просто відкриває відповідний КВЕД і стає суб’єктом підвищення кваліфікації”, – зауважує Роман Зуб’як.
Михайло Войцехівський доповнює, що результати діяльності таких суб’єктів не відслідковуються та не мають жодного контролю з боку держави. На його думку, ЦПР якраз могли б вивчати суб’єкти підвищення кваліфікації, передусім ті, які не ліцензуються, і надавати цю інформацію освітянам.
“Постанова № 800 стала першим і єдиним нормативно-правовим документом, який мав розпочати створення механізмів реалізації прогресивних ідей оновленої системи підвищення кваліфікації. Та оскільки із 2020 року реформа післядипломної освіти призупинилася, досі не розроблені та не введені в дію механізми реалізації цієї постанови, зокрема, про фінансування, що “гроші ходять за вчителем”, та визначення легітимності сертифікатів від суб’єктів підвищення кваліфікації.
Тому дехто почав підвищення кваліфікації на комерційній основі. Але підвищення кваліфікації такі суб’єкти проводять як навчання за певними навчальними модулями, а педагог потребує постійної навчально-методичної, науково-методичної та організаційної підтримки. Якраз її й надають освітянам інститути післядипломної освіти”, – пояснює Михайло Войцехівський.
Інна Лиховид, “Нова українська школа”
Титульне фото: Швейцарсько-український проєкт DECIDE
